Çavuşin Church (St John the Baptist)

Sie stehen unter einer Felswand, in der Menschen tausend Jahre lang gewohnt haben. Schauen Sie hinauf: Hoch über den leeren Gassen des alten Çavuşin öffnet sich ein gewaltiger Bogen im Gestein, und darin verbirgt sich eine der ältesten Kirchen ganz Kappadokiens. Dort oben liegt eine Krypta, in die Pilger einst mit bloßen Händen griffen. Unten an der Straße wartet ein gemalter Kaiser. Und dazwischen klettert ein ganzes Dorf die Wand hinauf, gestapelt gegen den Fels und still.

Die hohe Höhlung dort oben ist die Basilika Johannes des Täufers, in den Fels geschlagen im fünften Jahrhundert, Generationen bevor es die bemalten Kapellen von Göreme gab. Eine echte Basilika: eine weite Halle mit drei Schiffen und einer breiten hufeisenförmigen Apsis, die Decke weit höher als in jeder gewöhnlichen Höhlenkirche. Diese Größe erzählt Ihnen, was Çavuşin einmal war: ein Ort von Rang, zu dem jedes Jahr Pilger aus dem ganzen byzantinischen Anatolien zogen, zum Fest seines Heiligen, des Wüstenpredigers Johannes. Das Dorf darunter blieb, lange nachdem die Pilger ausgeblieben waren; seine Menschen trieben Wohnungen, Ställe und Küchen immer tiefer in den Stein. Doch die Wand selbst gibt langsam nach. Platten lösen sich entlang der Risse, Felsstürze leerten im zwanzigsten Jahrhundert Stück für Stück die oberen Gassen, und 1963 zwang die Gefahr die letzten Familien hinunter auf das flache Land. Unter den gestürzten Blöcken am Fuß der Basilika liegt ihre eigene, eingestürzte Vorhalle.

Vier Dinge gibt es hier zu finden. Erstens: der Aufstieg selbst. Ein steiler Anstieg über Fels, den fünfzehn Jahrhunderte von Füßen glatt poliert haben. Gehen Sie ihn ruhig an, und nehmen Sie die Hände zu Hilfe, wo es nötig ist. Zweitens: im Inneren der Basilika die Reste früher Fresken, die noch an den Wänden haften, verblasste Szenen zu Ehren Johannes des Täufers, und im Boden, eingeschnitten, eine kleine Krypta in Kreuzform. Drittens: das verlassene Dorf um Sie herum und unter Ihnen. Leere Türöffnungen, rußgeschwärzte Küchen, Treppen, die in den offenen Himmel steigen. Bleiben Sie in den Gassen und meiden Sie die zerfallenen Häuser, ihre Mauern sind nicht sicher. Und viertens: am anderen Ende des Dorfes, nahe der Hauptstraße, die Kirche des Nikephoros Phokas, im Ort auch das Große Taubenhaus genannt, weil Bauern später ihre Öffnungen zumauerten und Tauben darin hielten, deren Mist die Weinberge düngte. Ihre Fresken gehören zu den leuchtendsten Kappadokiens: Reihen von Heiligen und Soldatenmärtyrern, noch immer voller Farbe.

Diese kleine Kirche bewahrt die stolzeste Erinnerung der Felswand. In den Jahren 964 und 965 zog der Soldatenkaiser Nikephoros Phokas auf seinem Feldzug gegen die Araber durch Kappadokien, und die Kirche wurde ausgemalt, um diesen Besuch festzuhalten. In ihrer Apsis: Bildnisse des Kaisers selbst, mit seiner Kaiserin Theophano, etwas, das die byzantinische Kunst fast niemals erlaubte. Stellen Sie sich den Aufruhr vor, den dieser Besuch in diese Gassen brachte, Rüstungen und Banner unter derselben Wand. Und dann bedenken Sie: Das stille Zeugnis der Maler hat sein Reich um tausend Jahre überlebt.

Und die Krypta? Die Überlieferung sagt, sie habe einst heilige Reliquien geborgen, nach denen die Pilger mit den Händen griffen: die Gebeine Johannes des Täufers selbst, glaubten manche. Oder die des heiligen Hieron, eines kappadokischen Soldaten, der fern in Melitene den Märtyrertod starb und dessen Hand, so geht die Geschichte, seiner blinden Mutter nach Hause getragen wurde.

Bevor Sie weitergehen, durch das Rote Tal zu den Feenkaminen von Paşabağ, drehen Sie sich auf der Terrasse an der Basilika noch einmal um. Der Blick streicht über das Rosental und das Rote Tal, deren gefältelte Grate rosa und purpurn aufglühen, wenn das Licht sinkt; viele Wanderer nennen es das schönste Panorama des ganzen Weges. Dann lassen Sie das alte Dorf weiter in der Sonne dösen, tausend Jahre gelebten Lebens, gefaltet in eine stille Felswand. Guten Weg.

Estás al pie de un acantilado en cuyo interior vivió gente durante mil años. Levanta la vista: muy por encima de las calles vacías del viejo Çavuşin se abre en la pared un gran hueco en arco, y escondida en él está una de las iglesias más antiguas de toda Capadocia. Allá arriba hay una cripta que los peregrinos tocaban metiendo la mano desnuda. Abajo, junto a la carretera, espera un emperador pintado. Y entre lo uno y lo otro trepa un pueblo entero, apilado contra el acantilado y en silencio.

Ese hueco alto es la basílica de San Juan Bautista, excavada en el siglo quinto, generaciones antes de que existieran las capillas pintadas de Göreme. Es una basílica de verdad, una sala amplia de tres naves rematada en un ancho ábside de herradura, con un techo mucho más alto que el de cualquier iglesia rupestre corriente, y esa escala te dice lo que Çavuşin llegó a ser: un lugar de peso, que cada año atraía peregrinos de toda la Anatolia bizantina para la fiesta de su santo, Juan, el predicador del desierto. El pueblo de abajo siguió habitado mucho después de que dejaran de llegar los peregrinos, y su gente fue excavando casas, establos y cocinas cada vez más adentro de la roca. Pero el propio acantilado está cediendo. Las lajas se desprenden a lo largo de sus fracturas, los derrumbes fueron vaciando las calles altas por etapas durante el siglo veinte, y en 1963 el peligro empujó a las últimas familias al llano. Entre los bloques caídos al pie de la basílica yace su propio pórtico derrumbado.

Busca cuatro cosas mientras exploras. Primero, la propia subida: un repecho sobre roca pulida por quince siglos de pisadas, así que tómala con calma y ayúdate con las manos donde haga falta. En segundo lugar, dentro de la basílica, los fragmentos de los primeros frescos que aún se agarran a las paredes, escenas desvaídas en honor de Juan Bautista, y, abierta en el suelo, una pequeña cripta en forma de cruz. En tercer lugar, el pueblo abandonado que te rodea y queda a tus pies: puertas huecas, cocinas ennegrecidas de hollín, escaleras que suben hacia el cielo abierto. No salgas de las callejas y no entres en las casas arruinadas, que tienen los muros inestables. Y en cuarto lugar, al otro lado del pueblo, cerca de la carretera principal, la iglesia de Nicéforo Focas, que aquí llaman el Gran Palomar, porque los campesinos tapiaron después sus vanos y criaron palomas dentro, cosechando el abono para sus viñas. Sus frescos están entre los más vivos de Capadocia, filas de santos y de soldados mártires que todavía arden de color.

Esa pequeña iglesia guarda el recuerdo más orgulloso del acantilado. En 964 y 965 el emperador soldado Nicéforo Focas pasó por Capadocia en campaña contra los árabes, y la iglesia se pintó para señalar la visita: su ábside lleva retratos del propio emperador con su emperatriz, Teófano, algo que el arte bizantino casi nunca permitió. Imagina el revuelo que aquella visita traería a estas callejas, armaduras y estandartes bajo este mismo acantilado, y piensa después que el apunte silencioso de los pintores ha sobrevivido mil años a su imperio.

¿Y la cripta? La tradición dice que guardó reliquias sagradas que los peregrinos alcanzaban con la mano: los huesos del propio Juan Bautista, creían algunos, o los de San Hierón, un soldado capadocio martirizado lejos de aquí, en Melitene, cuya mano, cuenta la historia, fue llevada de vuelta a casa, a su madre ciega.

Antes de seguir por el Valle Rojo hacia las chimeneas de hadas de Paşabağ, date la vuelta en la terraza de la basílica. La vista barre los valles Rosa y Rojo, con sus crestas acanaladas encendidas de rosa y carmesí cuando baja la luz, y muchos caminantes la llaman la mejor panorámica de todo el sendero. Después deja al viejo pueblo dormitar al sol, mil años de vidas plegados en un acantilado tranquilo. Buen camino.

Vous êtes au pied d'une falaise que des hommes ont habitée de l'intérieur pendant mille ans. Levez les yeux : très haut au-dessus des ruelles désertes du vieux Çavuşin s'ouvre une grande cavité en arche, et elle abrite l'une des plus anciennes églises de toute la Cappadoce. Là-haut, une crypte que les pèlerins venaient toucher à mains nues. En bas, près de la route, un empereur peint vous attend. Et entre les deux grimpe tout un village, adossé à la falaise, silencieux.

Cette haute cavité, c'est la basilique de Saint-Jean-Baptiste, creusée au cinquième siècle, des générations avant les chapelles peintes de Göreme. Une vraie basilique : une large halle à trois nefs fermée par une vaste abside en fer à cheval, sous un plafond bien plus haut que celui d'aucune église rupestre ordinaire. Cette ampleur dit ce que fut Çavuşin : un lieu qui comptait, où les pèlerins de toute l'Anatolie byzantine montaient chaque année pour la fête de son saint, Jean, le prédicateur du désert. Le village en contrebas survécut longtemps aux pèlerins, ses habitants creusant toujours plus profond leurs maisons, leurs étables et leurs cuisines. Mais la falaise, elle, cède lentement. Des pans entiers se détachent le long des fractures, les éboulements ont vidé les rues hautes par étapes au fil du vingtième siècle, et en 1963, le danger avait poussé les derniers foyers vers le terrain plat d'en bas. Parmi les blocs tombés au pied de la basilique gît son propre porche effondré.

Cherchez maintenant quatre choses en explorant. D'abord, la montée elle-même : une grimpe raide sur une roche polie par quinze siècles de pas ; allez-y posément et aidez-vous des mains quand il le faut. Deuxièmement, dans la basilique, les fragments de fresques anciennes encore accrochés aux murs, scènes effacées en l'honneur de Jean-Baptiste, et, taillée dans le sol, une petite crypte en forme de croix. Troisièmement, le village abandonné autour et au-dessous de vous : portes béantes, cuisines noircies de suie, escaliers qui montent vers le ciel ouvert. Restez dans les ruelles et n'entrez pas dans les maisons ruinées, dont les murs sont instables. Et quatrièmement, de l'autre côté du village, près de la grande route, l'église de Nicéphore Phocas, que les gens d'ici appellent le Grand Pigeonnier : des paysans en murèrent jadis les ouvertures pour y loger des colombes et récolter la fiente qui engraissait leurs vignes. Ses fresques comptent parmi les plus vives de Cappadoce, des rangées de saints et de martyrs soldats qui rayonnent encore.

Cette petite église garde le souvenir le plus fier de la falaise. En 964 et 965, l'empereur soldat Nicéphore Phocas traversa la Cappadoce en campagne contre les Arabes, et l'église fut peinte pour marquer son passage : son abside porte les portraits de l'empereur en personne et de son épouse, l'impératrice Théophano, chose que l'art byzantin ne permettait presque jamais. Imaginez le tumulte de cette visite dans ces ruelles, les armures et les bannières sous cette même falaise, puis songez que la discrète chronique des peintres a survécu de mille ans à son empire.

Et la crypte ? La tradition raconte qu'elle abrita des reliques que les pèlerins passaient la main pour toucher : les ossements de Jean-Baptiste lui-même, croyaient certains, ou ceux de saint Hiéron, un soldat cappadocien martyrisé au loin, à Mélitène, et dont la main, dit l'histoire, fut rapportée à sa mère aveugle.

Avant de poursuivre à travers la vallée Rouge vers les cheminées de fées de Paşabağ, retournez-vous sur la terrasse de la basilique. Le regard balaie les vallées Rose et Rouge, leurs crêtes cannelées qui rosissent et s'empourprent quand la lumière descend ; bien des marcheurs y voient le plus beau panorama de tout le chemin. Puis laissez le vieux village somnoler au soleil, mille ans de vies repliées dans une falaise tranquille. Bonne route.

Siete ai piedi di una rupe che per mille anni è stata abitata dall'interno. Alzate lo sguardo: in alto, sopra i vicoli deserti della vecchia Çavuşin, un grande incavo ad arco si apre nella parete di roccia, e lì dentro si nasconde una delle chiese più antiche di tutta la Cappadocia. Lassù c'è una cripta in cui i pellegrini un tempo infilavano le mani nude. Giù, accanto alla strada, vi aspetta un imperatore dipinto. E nel mezzo si arrampica un intero villaggio, addossato alla rupe e silenzioso.

Quell'incavo lassù è la basilica di San Giovanni Battista, scavata nel quinto secolo, generazioni prima che esistessero le cappelle dipinte di Göreme. Ed è una vera basilica, nel senso pieno della parola: un'ampia aula a tre navate che si chiude in una larga abside a ferro di cavallo, con un soffitto ben più alto di qualsiasi comune chiesa rupestre. E quelle proporzioni vi dicono che cosa fu Çavuşin: un luogo di vero peso, che ogni anno richiamava pellegrini da tutta l'Anatolia bizantina per la festa del suo santo, Giovanni, il predicatore del deserto. Il villaggio sottostante visse a lungo anche dopo che i pellegrini smisero di arrivare, e la sua gente continuò a scavare nella roccia case, stalle e cucine, sempre più in profondità. Ma la rupe stessa, lentamente, cede. Le lastre si staccano lungo le fratture, i crolli svuotarono le strade alte a più riprese nel corso del ventesimo secolo, e nel 1963 il pericolo spinse le ultime famiglie a scendere sul piano. Tra i blocchi caduti ai piedi della basilica giace anche il suo portico, crollato.

Ora, quattro cose da cercare mentre esplorate. Primo, la salita stessa: uno strappo ripido su roccia levigata da quindici secoli di passi. Prendetela con calma e aiutatevi con le mani dove serve. Secondo, dentro la basilica, i frammenti dei primi affreschi ancora aggrappati alle pareti, scene sbiadite in onore del Battista, e, incisa nel pavimento, una piccola cripta a forma di croce. Terzo, il villaggio abbandonato intorno e sotto di voi: porte vuote, cucine annerite dal fumo, scale che salgono verso il cielo aperto. Restate nei vicoli e non entrate nelle case in rovina: i muri sono instabili. E quarto, dall'altra parte del villaggio, vicino alla strada principale, la chiesa di Niceforo Foca, che qui chiamano la Grande Piccionaia, perché i contadini ne murarono più tardi le aperture per allevarvi colombi, raccogliendone il guano per le vigne. I suoi affreschi sono tra i più vividi della Cappadocia: schiere di santi e di martiri soldati che ancora brillano di colore.

È quella piccola chiesa a custodire il ricordo più fiero della rupe. Nel 964 e nel 965 l'imperatore soldato Niceforo Foca attraversò la Cappadocia in campagna contro gli Arabi, e la chiesa fu dipinta per celebrare il passaggio: nell'abside compaiono i ritratti dell'imperatore in persona con la sua imperatrice, Teofano, cosa che l'arte bizantina non concedeva quasi mai. Immaginate il trambusto che quella visita portò in questi vicoli, armature e stendardi sotto questa stessa rupe. E poi pensate che la quieta memoria lasciata dai pittori è sopravvissuta di mille anni al suo impero.

E la cripta? La tradizione vuole che custodisse reliquie sacre che i pellegrini allungavano la mano a toccare: le ossa di Giovanni Battista in persona, credevano alcuni, oppure di San Gerone, un soldato cappadoce martirizzato lontano, a Melitene, la cui mano, racconta la storia, fu riportata a casa alla madre cieca.

Prima di proseguire attraverso la Valle Rossa verso i camini delle fate di Paşabağ, voltatevi sulla terrazza accanto alla basilica. Lo sguardo spazia sulla Valle delle Rose e sulla Valle Rossa, con le loro creste scanalate che si accendono di rosa e di cremisi quando la luce si abbassa, e molti camminatori lo dicono il panorama più bello di tutto il sentiero. Poi lasciate che il vecchio villaggio torni a sonnecchiare al sole, mille anni di vite raccolti in una sola rupe silenziosa. Buon cammino.

Вы стоите под скалой, внутри которой люди жили тысячу лет. Поднимите взгляд: высоко над пустыми улочками старого Чавушина в каменной стене открывается огромная арочная ниша, и в ней спрятана одна из древнейших церквей всей Каппадокии. Там, наверху, крипта, к которой паломники когда-то тянулись голыми руками. Внизу, у дороги, ждёт написанный красками император. А между ними карабкается по обрыву целая деревня, молчаливая, прижатая к скале.

Эта высокая ниша — базилика Иоанна Предтечи, вырезанная в пятом веке, за поколения до расписных часовен Гёреме. Это настоящая базилика: широкий зал в три нефа, завершённый просторной подковой апсиды, со сводом куда выше, чем в обычной пещерной церкви. Сам масштаб говорит, чем был Чавушин: местом настоящего значения, куда со всей византийской Анатолии каждый год стекались паломники на праздник его святого — пустынного проповедника Иоанна. Деревня под скалой жила ещё долго после того, как паломники перестали приходить: люди врезали в камень дома, хлева и кухни, всё глубже и глубже. Но сам утёс медленно сдаёт. Пласты отслаиваются по трещинам, камнепады в течение двадцатого века шаг за шагом опустошали верхние улицы, и к 1963 году опасность согнала последние семьи вниз, на ровную землю. Среди обвалившихся глыб у подножия базилики лежит её собственный рухнувший портик.

Теперь четыре вещи, которые стоит найти. Первое — сам подъём: крутая тропа по камню, отполированному пятнадцатью веками ног; идите размеренно и помогайте себе руками, где нужно. Второе — внутри базилики обрывки ранних фресок, ещё цепляющихся за стены, выцветшие сцены в честь Иоанна Предтечи, и вырезанная в полу маленькая крестообразная крипта. Третье — брошенная деревня вокруг и внизу: пустые дверные проёмы, закопчённые кухни, лестницы, уходящие в открытое небо. Держитесь улочек и не заходите в разрушенные дома: их стены неустойчивы. И четвёртое — на дальнем краю деревни, у главной дороги, церковь Никифора Фоки, которую здесь зовут Большой голубятней: крестьяне позже заложили её проёмы и держали в ней голубей, собирая помёт для своих виноградников. Её фрески — из самых ярких в Каппадокии: ряды святых и воинов-мучеников, до сих пор горящие цветом.

Эта маленькая церковь хранит самую гордую память утёса. В 964 и 965 годах воин-император Никифор Фока проходил через Каппадокию походом на арабов, и церковь расписали в память о том визите: в её апсиде — портреты самого императора с императрицей Феофано, чего византийское искусство почти никогда не допускало. Представьте, какой переполох тот визит принёс здешним улочкам, доспехи и знамёна под этой самой скалой, а потом подумайте о том, что тихая запись художников пережила его империю на тысячу лет.

А крипта? Предание говорит, что в ней хранились святыни, к которым паломники тянулись прикоснуться: мощи самого Иоанна Предтечи, как верили одни, или святого Иерона, каппадокийского воина, принявшего мученичество далеко отсюда, в Мелитене, чью руку, гласит рассказ, принесли домой его слепой матери.

Прежде чем идти дальше, через Красную долину к каминам фей Пашабага, обернитесь на террасе у базилики. Отсюда взгляд накрывает Розовую и Красную долины: их рифлёные гребни розовеют и наливаются багрянцем, когда свет опускается, и многие ходоки называют это лучшей панорамой всей тропы. Потом оставьте старую деревню дремать на солнце — тысячу лет жизней, сложенных в один тихий утёс. Доброй тропы.

İnsanların bin yıl boyunca içinde yaşadığı bir kayalığın dibinde duruyorsunuz. Başınızı kaldırın: eski Çavuşin'in boş sokaklarının yukarısında, kaya yüzeyinde kemerli koca bir oyuk açılır; içinde, bütün Kapadokya'nın en eski kiliselerinden biri saklıdır. Yukarıda, hacıların bir zamanlar çıplak elle uzandığı bir emanet odası var. Aşağıda, yol kenarında, resmi yapılmış bir imparator bekliyor. İkisinin arasında da yamaca yaslanmış, susmuş koca bir köy.

O yüksek oyuk, Vaftizci Yahya Bazilikası. Beşinci yüzyılda, Göreme'nin resimli şapellerinden kuşaklar önce oyuldu. Gerçek bir bazilikadır: üç nefli geniş bir salon, at nalı biçiminde geniş bir apsisle biter; tavanı, sıradan bir mağara kilisesinden çok daha yüksektir. O ölçek, Çavuşin'in bir zamanlar ne olduğunu söyler: ağırlığı olan bir yer. Bizans Anadolu'sunun dört bir yanından hacılar her yıl, çölün o büyük vaizi Yahya'nın yortusu için buraya gelirdi. Alttaki köy, hacıların ardı kesildikten sonra da uzun süre yerinde kaldı; insanlar evlerini, ahırlarını, mutfaklarını kayanın derinine oymayı sürdürdü. Ama kayalık yavaş yavaş pes ediyor. Çatlaklar boyunca levhalar kopuyor; yirminci yüzyıl boyunca kaya düşmeleri üst sokakları kademe kademe boşalttı ve 1963'e gelindiğinde tehlike, son haneleri de aşağıdaki düzlüğe indirmişti. Bazilikanın dibindeki devrilmiş bloklar arasında, kendi çökmüş girişi de yatıyor.

Gezerken dört şey arayın. Birincisi, tırmanışın kendisi: on beş yüzyıllık ayakların cilaladığı kayada dik bir çıkış. Acele etmeyin, gereken yerde elinizi kullanın. İkincisi, bazilikanın içinde duvarlara hâlâ tutunan erken dönem fresk parçaları, Vaftizci Yahya'yı onurlandıran solgun sahneler ve zemine oyulmuş, haç biçiminde küçük emanet odası. Üçüncüsü, çevrenizdeki ve aşağınızdaki terk edilmiş köy: boş kapı boşlukları, isten kararmış mutfaklar, açık göğe tırmanan merdivenler. Sokaklardan ayrılmayın ve duvarları oynak olan yıkık evlere girmeyin. Dördüncüsü de köyün öbür ucunda, ana yola yakın, Nikeforos Fokas Kilisesi. Halk arasındaki adıyla Büyük Güvercinlik: çiftçiler sonradan açıklıklarını örüp içinde güvercin beslemiş, gübresini bağlarına taşımıştır. Freskleri Kapadokya'nın en canlılarındandır; sıra sıra azizler, asker şehitler hâlâ renk renk parlar.

O küçük kilise, kayalığın en gururlu hatırasını taşır. 964 ve 965'te asker imparator Nikeforos Fokas, Araplara karşı sefere çıktığında Kapadokya'dan geçti ve kilise bu ziyaretin anısına resmedildi. Apsisinde imparatorun kendisiyle imparatoriçesi Theofano'nun portreleri durur; Bizans sanatının neredeyse hiç izin vermediği bir şey. O ziyaretin bu sokaklara getirdiği telaşı gözünüzün önüne getirin: aynı kayalığın altında zırhlar, sancaklar. Sonra şunu düşünün: ressamların o güne düştüğü sessiz kayıt, imparatorluğu bin yıl geride bıraktı.

Ya emanet odası? Rivayete göre içinde, hacıların uzanıp dokunduğu kutsal emanetler dururdu. Kimine göre Vaftizci Yahya'nın kemikleri; kimine göre de ta Melitene'de, bugünkü Malatya'da şehit düşen Kapadokyalı asker Aziz Hieron'un. Anlatılır ki azizin eli memlekete, gözleri görmeyen anasına getirilmiş.

Kızılçukur üzerinden Paşabağ'ın peri bacalarına doğru yürümeden önce, bazilikanın önündeki terasta arkanızı dönün. Manzara Güllüdere ile Kızılçukur'u boydan boya tarar; ışık alçaldıkça yivli sırtlar pembeye, kızıla çalar. Çok yürüyüşçüye göre bütün rotanın en güzel panoraması budur. Sonra eski köyü güneşte uyuklamaya bırakın: bin yıllık hayatlar, tek bir sessiz kayalığa katlanmış duruyor. Yolunuz açık olsun.

Ви стоїте під скелею, всередині якої люди жили тисячу років. Погляньте вгору: високо над порожніми вуличками старого Чавушина у скельній стіні відкривається велика склепінчаста ніша, а в ній захована одна з найдавніших церков усієї Каппадокії. Там, нагорі, є крипта, до якої прочани колись сягали голими руками. Внизу, біля дороги, чекає намальований імператор. А поміж ними дереться вгору ціле село, притулене до кручі й німе.

Та висока ніша — базиліка святого Івана Хрестителя, вирізана у п'ятому столітті, за багато поколінь до того, як з'явилися розписані каплиці Ґьореме. Це справжня базиліка: широка зала на три нави, що завершується просторою підковою апсиди, зі стелею куди вищою, ніж у звичайній печерній церкві. І цей розмах каже, чим колись був Чавушин: місцем справжньої ваги, куди щороку, на свято його святого, пустельного проповідника Івана, сходилися прочани з усієї візантійської Анатолії. Село під скелею жило ще довго після того, як прочани перестали приходити: люди вирізали домівки, стайні та кухні дедалі глибше в камінь. Але сама скеля поволі здає. Уздовж тріщин відшаровуються брили, каменепади впродовж двадцятого століття крок за кроком спорожнили верхні вулиці, і до 1963 року небезпека зігнала останні родини вниз, на рівне. Люди перебралися, а скеля лишилася сама, зі своїми церквами й порожніми кімнатами. Серед брил, що впали до підніжжя базиліки, лежить її власний обвалений ґанок.

Тепер знайдіть тут чотири речі. Спершу — сам підйом: крутий, по каменю, відполірованому п'ятнадцятьма століттями ніг, тож ідіть неквапом і тримайтеся руками, де треба. По-друге, всередині базиліки, — рештки ранніх фресок, що ще чіпляються за стіни, вицвілі сцени на честь Івана Хрестителя, а в підлозі — маленька хрестоподібна крипта. По-третє — покинуте село довкола і під вами: порожні одвірки, закіптюжені кухні, сходи, що ведуть у відкрите небо. Тримайтеся вуличок і не заходьте в зруйновані будинки, бо їхні стіни ненадійні. І по-четверте, на дальньому краї села, біля головної дороги, — церква Никифора Фоки, яку тут звуть Великим голубником, бо селяни згодом замурували її отвори й тримали там голубів, збираючи послід для своїх виноградників. Її фрески — серед найяскравіших у Каппадокії: лави святих і воїнів-мучеників досі горять кольором.

Саме та маленька церква береже найгордішу пам'ять цієї скелі. У 964 і 965 роках воїн-імператор Никифор Фока проходив Каппадокією в поході проти арабів, і церкву розписали на честь того візиту: в її апсиді — портрети самого імператора з імператрицею Феофано, чого візантійське мистецтво не дозволяло майже ніколи. Уявіть, який рух здійнявся тоді в цих провулках, обладунки й корогви під цією ж скелею. А тепер зважте: тихий запис художників пережив його імперію на тисячу років.

А крипта? Переказ каже, що в ній лежали святі мощі, до яких прочани сягали рукою: кістки самого Івана Хрестителя, вірили одні, або святого Ієрона, каппадокійського воїна, замученого далеко звідси, у Мелітені, чию руку, каже оповідь, принесли додому його сліпій матері.

Перш ніж рушити далі, через Червону долину до камінних веж Пашабага, оберніться на терасі біля базиліки. Звідси погляд летить понад Рожевою та Червоною долинами, чиї жолобчасті гребені рожевіють і багряніють, коли світло сідає нижче, і багато мандрівників зве це найкращою панорамою всієї стежки. А тоді залиште старе село дрімати на сонці: тисяча років людських життів, згорнута в одну тиху скелю. Доброї дороги.