Paşabağ (Monks Valley)

In dem kleinen Tal, das sich vor Ihnen öffnet, versammeln sich einige der seltsamsten Felsgestalten der Erde. Helle Türme, zehn, fünfzehn Meter hoch, wachsen aus einem Boden voller Reben, und jeder von ihnen trägt einen Hut: eine, zwei, manchmal drei Kappen aus dunklerem Stein, balanciert wie ein Stapel, den ein Riese liegen ließ.

Dies ist Paşabağ, das Tal der Mönche, und im höchsten dieser Türme, hoch über dem Boden, lebte einst ein Einsiedler dem Himmel so nah, dass man ihm das Essen durch ein Fenster hinaufreichen musste.

Das Rezept für die Türme wurde vor Millionen Jahren geschrieben, als die Vulkane am Horizont dieses Land unter weicher Asche begruben und sie dann mit einem dünnen Deckel aus härterem, verschweißtem Gestein versiegelten. Wo dieser harte Deckel riss, nagten Regen und Frost den weichen Stein darunter fort, und jedes überlebende Bruchstück blieb auf seinem eigenen, langsam dünner werdenden Pfeiler zurück.

Hier war die Deckschicht ungewöhnlich zerklüftet, und darum tragen so viele Kamine doppelte und dreifache Köpfe, wie man sie sonst fast nirgends findet. Und die Geschichte läuft noch: Ist eine Kappe einmal gestürzt, zehrt ihr Pfeiler binnen weniger Jahrtausende dahin. Kamine gehen hier noch immer verloren, und neue entstehen.

Menschen kamen bald, nachdem das Christentum im Jahr 313 erlaubt worden war: Einsiedler, die in den Kegeln die Einsamkeit suchten. Jahrhunderte später wurde der fruchtbare Grund darunter der Weinberg eines osmanischen Paschas, und nichts anderes bedeutet Paşabağ. Reben und Aprikosenbäume wachsen bis heute zwischen den Kaminen, und seit 1985 liegt das ganze Tal geschützt in der UNESCO-Landschaft von Göreme.

Vier Dinge gibt es hier zu finden. Erstens: nahe der Mitte des Tals der berühmte Kamin mit den drei Köpfen. In ihm ist eine kleine Kapelle dem heiligen Simeon geweiht, und darüber, erreichbar durch einen engen Schacht, liegt die Klausnerzelle des Einsiedlers selbst, viele Meter über dem Boden. Die gehauenen Stufen sind glatt getreten, nehmen Sie sie langsam.

Zweitens: die Rebzeilen und Aprikosenbäume, die sich zwischen den Kegeln hindurchfädeln, mit Wiedehopfen, die im Frühjahr den Boden dazwischen absuchen. Drittens: ein Stück jüngerer Geschichte. Jahrelang unterhielt die örtliche Gendarmerie einen Ausguck im Inneren eines Kamins, gewiss eine der malerischsten Polizeiwachen überhaupt. Und viertens: das Anfassen dieses Ortes.

Legen Sie die Hand an die kühle, körnige Flanke eines Turms, derselbe weiche Stein, den die Einsiedler mit einfachem Eisenwerkzeug bearbeiteten, während Felsentauben in die ausgehöhlten Kamine schlüpfen und Turmfalken über dem offenen Grund zwischen den Türmen jagen.

Der Heilige hinter alledem hat Kappadokien nie gesehen. Simeon Stylites war ein syrischer Asket des fünften Jahrhunderts, als heiliger Mann und Wundertäter so berühmt, dass er vor den Menschenmengen nach oben floh und seine Jahre auf einer Säule verbrachte. Die Mönche hier nahmen ihn zum Vorbild.

Sie zogen sich in Zellen zurück, hoch im Inneren der Kamine, der Natur fertige Säulen, und die Dorfleute ließen Essen und Wasser am Fuß der Türme, reichten es durch winzige Fenster hinauf zu Männern, die die ganze Welt gegen ein Zimmer im Himmel getauscht hatten.

Die Überlieferung sagt, der Klausner des dreiköpfigen Kamins sei nur selten herabgestiegen, ehe er wieder hinaufkletterte in seine Einsamkeit, zu Wind und Tauben.

Dies ist einer der meistfotografierten Winkel Kappadokiens; an ruhigen Morgen ziehen auch die bei Göreme gestarteten Ballone über diesen Himmel. Und doch fängt kein Foto seine Größe ein, oder seine Stille zwischen den Reisegruppen, wenn nur der Wind sich regt. Die Pfade des Roten Tals und das ausgehöhlte Dorf Zelve liegen nah an derselben Straße.

Wenn Sie so weit sind, treiben Sie weiter durch den Weinberg des Paschas, und lassen Sie sich von der steinernen Gemeinde mit ihren Hüten verabschieden. Guten Weg.

Algunas de las formaciones rocosas más extrañas de la Tierra están reunidas en el pequeño valle que se abre ante ti. Torres pálidas de diez y quince metros se levantan de un suelo de viñedo, y cada una lleva puesto un sombrero: uno, dos, a veces tres capuchones de piedra más oscura en equilibrio en lo alto, como un montón apilado por un gigante.

Esto es Paşabağ, el Valle de los Monjes, y dentro de la más alta de estas torres, muy por encima del suelo, vivió una vez un ermitaño tan cerca del cielo que la comida había que pasársela por una ventana.

La receta de las torres se escribió hace millones de años, cuando los volcanes del horizonte sepultaron esta tierra bajo ceniza blanda y la sellaron después con una tapa fina de roca más dura y soldada. Allí donde esa tapa se agrietó, la lluvia y la helada royeron la piedra blanda de debajo, y cada fragmento superviviente quedó encaramado a su propio pilar, cada vez más delgado.

Aquí la capa dura estaba especialmente fracturada, y por eso tantas chimeneas llevan cabezas dobles y triples que casi no se encuentran en ningún otro lugar. Y la historia sigue en marcha: cuando un capuchón cae, su columna se consume en unos pocos miles de años, así que aquí todavía se pierden y se hacen chimeneas.

La gente llegó poco después de que el cristianismo fuera legalizado en 313, ermitaños buscando soledad en los conos, y siglos más tarde el suelo fértil de abajo se convirtió en el viñedo de un pachá otomano, que es todo lo que Paşabağ significa. Entre las chimeneas siguen creciendo vides y albaricoqueros, y desde 1985 el valle entero está protegido dentro del paisaje de Göreme inscrito por la UNESCO.

Busca cuatro cosas mientras exploras. Primero, hacia la mitad del valle, la famosa chimenea de tres cabezas: dentro lleva tallada una pequeña capilla dedicada a San Simeón y, más arriba, alcanzada por un conducto estrecho, la celda de reclusión del propio ermitaño, colgada a muchos metros del suelo. Los escalones tallados están gastados y resbalan, así que tómalos despacio.

En segundo lugar, las hileras de viñedo y los albaricoqueros que se cuelan entre los conos, con abubillas picoteando el suelo entre ellos en primavera. En tercer lugar, un pedazo de historia más reciente: durante años la gendarmería local mantuvo un puesto de vigilancia tallado dentro de una de las chimeneas, seguramente una de las comisarías más pintorescas del mundo.

Y en cuarto lugar, el tacto del lugar: apoya la mano en el flanco fresco y arenoso de una torre, la misma piedra blanda que los ermitaños trabajaron con simples herramientas de hierro, mientras las palomas bravías entran y salen de las chimeneas huecas y los cernícalos cazan en el claro entre las torres.

El santo que está detrás de todo esto nunca vio Capadocia. Simeón el Estilita fue un asceta sirio del siglo quinto que llegó a ser tan famoso como hombre santo y hacedor de milagros que huyó de las multitudes hacia arriba, y vivió sus años sobre una columna. Los monjes de aquí lo tomaron por modelo.

Se retiraron a celdas excavadas en lo alto de las chimeneas, columnas que la naturaleza ya había levantado, y los aldeanos dejaban comida y agua al pie de las torres, pasándolas por ventanucos diminutos a hombres que habían cambiado el mundo entero por una habitación en el cielo.

La tradición dice que el recluso de la chimenea de tres cabezas bajaba solo muy de tarde en tarde, antes de volver a subir a su soledad, entre el viento y las palomas.

Este es uno de los rincones más fotografiados de Capadocia, y en las mañanas serenas los globos que despegan cerca de Göreme también cruzan este cielo; y sin embargo ninguna fotografía atrapa del todo su escala, ni su silencio entre grupo y grupo, cuando solo se mueve el viento. Los senderos del Valle Rojo y el pueblo excavado de Zelve quedan muy cerca por la carretera.

Cuando estés listo, sigue tu deriva por el viñedo del pachá, y deja que la congregación de piedra, con sus sombreros puestos, te despida. Buen camino.

Quelques-unes des formations rocheuses les plus étranges de la Terre sont rassemblées dans le petit vallon qui s'ouvre devant vous. Des tours pâles de dix et quinze mètres se dressent au milieu d'un vignoble, et chacune porte un chapeau : une, deux, parfois trois coiffes de pierre sombre en équilibre, comme une pile abandonnée par un géant.

C'est Paşabağ, la vallée des Moines, et dans la plus haute de ces tours, loin au-dessus du sol, un ermite vécut si près du ciel qu'on lui passait sa nourriture par une fenêtre.

La recette de ces tours fut écrite il y a des millions d'années, quand les volcans de l'horizon ensevelirent ce pays sous une cendre tendre, puis la scellèrent sous un mince couvercle de roche plus dure. Partout où ce couvercle s'est fissuré, la pluie et le gel ont rongé la pierre tendre au-dessous, laissant chaque fragment survivant perché sur son pilier qui s'amincit lentement.

Ici, la dalle du sommet était particulièrement fracturée : voilà pourquoi tant de cheminées portent des têtes doubles ou triples qu'on ne trouve presque nulle part ailleurs. Et l'histoire court toujours : quand un chapeau bascule, sa colonne s'use en quelques milliers d'années, si bien qu'ici des cheminées se perdent et s'en créent encore.

Les hommes arrivèrent peu après que le christianisme fut rendu légal, en 313 : des ermites cherchant la solitude dans les cônes. Des siècles plus tard, la terre fertile d'en bas devint le vignoble d'un pacha ottoman, et c'est tout ce que Paşabağ veut dire. Vignes et abricotiers poussent toujours entre les cheminées, et depuis 1985, toute la vallée est protégée au sein du paysage de Göreme inscrit par l'UNESCO.

Cherchez maintenant quatre choses en explorant. D'abord, vers le milieu du vallon, la fameuse cheminée à trois têtes : à l'intérieur est taillée une petite chapelle dédiée à saint Siméon et, au-dessus, au bout d'un boyau étroit, la cellule de réclusion de l'ermite, perchée à plusieurs mètres du sol. Les marches taillées sont polies par l'usure : prenez-les lentement.

Deuxièmement, les rangs de vigne et les abricotiers qui se faufilent entre les cônes, où les huppes fouillent la terre au printemps. Troisièmement, un morceau d'histoire plus récente : pendant des années, la gendarmerie locale garda un poste de guet aménagé dans l'une des cheminées, sans doute l'un des postes de police les plus pittoresques du monde.

Et quatrièmement, le toucher du lieu : posez la main sur le flanc frais et granuleux d'une tour, cette même pierre tendre que les ermites travaillaient avec de simples outils de fer, pendant que les pigeons bisets entrent et sortent des cheminées évidées et que les crécerelles chassent entre les colonnes.

Le saint à l'origine de tout cela n'a jamais vu la Cappadoce. Siméon le Stylite était un ascète syrien du cinquième siècle, devenu si célèbre comme saint homme et faiseur de miracles qu'il fuit la foule par le haut, finissant ses jours au sommet d'une colonne. Les moines d'ici le prirent pour modèle.

Ils se retirèrent dans des cellules creusées haut dans les cheminées, ces colonnes toutes prêtes offertes par la nature, et les villageois déposaient nourriture et eau au pied des tours, les faisant passer par de minuscules fenêtres à des hommes qui avaient échangé le monde entier contre une chambre dans le ciel.

La tradition dit que le reclus de la cheminée à trois têtes ne descendait que rarement, avant de remonter vers sa solitude, parmi le vent et les colombes.

C'est l'un des coins les plus photographiés de Cappadoce, et par les matins calmes, les montgolfières lancées près de Göreme dérivent aussi dans ce ciel. Aucune photographie pourtant n'en rend l'échelle, ni le silence entre deux groupes de visiteurs, quand seul le vent bouge. Les sentiers de la vallée Rouge et le village évidé de Zelve sont tout proches par la route.

Quand vous serez prêt, glissez à travers le vignoble du pacha, et laissez la congrégation de pierre, sous ses chapeaux, vous regarder partir. Bonne route.

Nella piccola valle che si apre davanti a voi si raduna una delle popolazioni di rocce più strane della Terra. Torri pallide, alte dieci e quindici metri, si alzano da un fondo di vigneto, e ognuna porta un cappello: uno, due, a volte tre berretti di pietra più scura in equilibrio sulla cima, come una pila lasciata lì da un gigante.

Questo è Paşabağ, la Valle dei Monaci, e dentro la più alta di queste torri, in alto sopra il suolo, un eremita visse un tempo così vicino al cielo che il cibo bisognava passarglielo da una finestrella.

La ricetta delle torri fu scritta milioni di anni fa, quando i vulcani all'orizzonte seppellirono questa terra sotto la cenere tenera, sigillandola poi con un sottile coperchio di roccia più dura e saldata. Ovunque quel coperchio si incrinò, pioggia e gelo rosicchiarono la pietra tenera di sotto, lasciando ogni frammento superstite appollaiato sul proprio pilastro, che si assottiglia lentamente.

Qui la crosta era insolitamente fratturata: per questo tanti camini portano teste doppie e triple, che quasi non esistono altrove. E la storia corre ancora: una volta caduto il cappello, la colonna si consuma nel giro di poche migliaia di anni, così i camini, qui, continuano a perdersi e a nascere. La gente arrivò presto, dopo che il cristianesimo divenne legale nel 313: eremiti in cerca di solitudine dentro i coni.

Secoli più tardi il suolo fertile qui sotto divenne il vigneto di un pascià ottomano, che è tutto ciò che Paşabağ significa. Viti e albicocchi crescono tra i camini ancora oggi, e dal 1985 l'intera valle è protetta dentro il paesaggio di Göreme iscritto dall'UNESCO.

Ora, quattro cose da cercare mentre esplorate. Primo, verso il centro della valle, il famoso camino a tre teste: al suo interno è scavata una piccola cappella dedicata a San Simeone e, di sopra, raggiunta da uno stretto cunicolo, la cella di clausura dell'eremita, appollaiata a molti metri dal suolo. I gradini intagliati sono lisci di usura: prendeteli piano.

Secondo, i filari di vite e gli albicocchi che si infilano tra i coni, con le upupe che in primavera frugano il terreno lì in mezzo. Terzo, un pezzo di storia più recente: per anni la gendarmeria locale tenne un posto di guardia scavato dentro uno dei camini, di sicuro tra le stazioni di polizia più pittoresche del mondo.

E quarto, il tatto di questo luogo: posate la mano sul fianco fresco e granuloso di una torre, la stessa pietra tenera che gli eremiti lavoravano con semplici utensili di ferro, mentre i colombi selvatici scivolano dentro e fuori dai camini svuotati e i gheppi cacciano nei tratti aperti tra le guglie.

Il santo dietro tutto questo non vide mai la Cappadocia. Simeone Stilita era un asceta siriano del quinto secolo, divenuto così famoso come uomo santo e operatore di miracoli da fuggire le folle verso l'alto, vivendo i suoi anni in cima a una colonna. I monaci di qui lo presero a modello.

Si ritirarono in celle svuotate in alto dentro i camini, le colonne già pronte della natura, e i contadini lasciavano cibo e acqua ai piedi delle torri, passandoli su, attraverso finestrelle minuscole, a uomini che avevano barattato il mondo intero con una stanza nel cielo. La tradizione dice che il recluso del camino a tre teste scendesse solo di rado, per poi risalire alla sua solitudine, tra il vento e i colombi.

Questo è uno degli angoli più fotografati della Cappadocia, e nelle mattine calme anche le mongolfiere levatesi vicino a Göreme attraversano questo cielo. Eppure nessuna fotografia ne cattura davvero la scala, né il silenzio tra un gruppo e l'altro, quando si muove soltanto il vento. I sentieri della Valle Rossa e il villaggio scavato di Zelve sono a due passi lungo la strada.

Quando siete pronti, proseguite piano attraverso il vigneto del pascià, e lasciate che la congregazione di pietra, coi suoi cappelli, vi accompagni con lo sguardo. Buon cammino.

В маленькой долине, что раскрывается перед вами, собраны едва ли не самые странные скалы на Земле. Белёсые башни в десять и пятнадцать метров поднимаются прямо из виноградника, и каждая носит шляпу: одну, две, а то и три шапки тёмного камня, сложенные сверху, как стопка, оставленная великаном.

Это Пашабаг, долина Монахов, и внутри самой высокой из этих башен, высоко над землёй, когда-то жил отшельник — так близко к небу, что еду ему передавали через окошко.

Рецепт этих башен был записан миллионы лет назад, когда вулканы на горизонте засыпали эту землю мягким пеплом, а потом запечатали его тонкой крышкой более крепкой, спёкшейся породы. Всюду, где твёрдая крышка растрескивалась, дождь и мороз выгрызали мягкий камень под ней, и каждый уцелевший обломок оставался стоять на собственном, медленно худеющем столбе.

Здесь крышка была раздроблена особенно сильно — вот почему столько каминов несут двойные и тройные головы, каких почти нигде больше нет. И эта история ещё идёт: стоит шапке свалиться, и её столб истаивает за несколько тысяч лет, так что камины здесь до сих пор и гибнут, и рождаются.

Люди пришли скоро после того, как в 313 году христианство стало законным: отшельники искали уединения в этих конусах, а плодородная земля внизу столетия спустя стала виноградником османского паши — только это слово «Пашабаг» и значит. Лозы и абрикосы растут между каминами по сей день, а с 1985 года вся долина под защитой, внутри гёремского ландшафта из списка ЮНЕСКО.

Теперь четыре вещи, которые стоит найти. Первое — ближе к середине долины знаменитый камин о трёх головах: внутри него вырезана маленькая часовня преподобного Симеона, а выше, куда ведёт узкий лаз, собственная затворническая келья отшельника, повисшая во многих метрах над землёй. Вырезанные ступени стёрты до гладкости, не спешите на них.

Второе — ряды лоз и абрикосовые деревья, продетые между конусами, и удоды, весной прощупывающие землю между ними. Третье — кусочек истории поновее: годами местная жандармерия держала наблюдательный пост, вырезанный внутри одного из каминов, — наверняка один из самых живописных полицейских участков на свете.

И четвёртое — прикосновение этого места: положите ладонь на прохладный шершавый бок башни, на тот же мягкий камень, что отшельники обрабатывали простым железным инструментом, пока дикие голуби скользят в полые камины и обратно, а пустельги охотятся на открытой земле между столбами.

Святой, стоящий за всем этим, никогда не видел Каппадокии. Симеон Столпник был сирийским подвижником пятого века, который прославился как святой и чудотворец настолько, что бежал от толпы вверх — и прожил свои годы на вершине столпа. Здешние монахи взяли его за образец.

Они затворялись в кельях, выдолбленных высоко внутри каминов, готовых столпов самой природы, а сельчане оставляли еду и воду у подножия башен, передавая её через крошечные окошки людям, променявшим целый мир на комнату в небе. Предание говорит, что затворник трёхглавого камина спускался лишь изредка — и снова поднимался в своё уединение, к ветру и голубям.

Это один из самых фотографируемых уголков Каппадокии: тихими утрами шары, поднявшиеся у Гёреме, проплывают и по этому небу. И всё же ни один снимок не передаёт ни здешнего масштаба, ни тишины между группами, когда движется один только ветер. Тропы Красной долины и полая деревня Зельве лежат рядом, вдоль дороги. Когда будете готовы, пройдите не спеша виноградником паши, и пусть каменная паства в своих шляпах проводит вас. Доброй тропы.

Yeryüzünün en tuhaf kaya biçimlerinden bazıları, önünüzde açılan bu küçük vadide toplanmış. Bağların arasından on, on beş metrelik solgun kuleler yükseliyor ve her birinin başında bir şapka var: bir devin yarım bıraktığı yığın gibi üst üste duran bir, iki, bazen üç koyu taş başlık. Burası Paşabağ; Rahipler Vadisi.

Ve bu kulelerin en uzununun içinde, yerden çok yukarıda, bir zamanlar bir münzevi yaşadı; göğe o kadar yakındı ki yemeği ona pencereden uzatılırdı.

Kulelerin tarifi milyonlarca yıl önce yazıldı. Ufuktaki yanardağlar bu toprağı yumuşak külle örttü, sonra üstünü daha sert, kaynaşmış ince bir kapakla mühürledi. O sert kapak nerede çatladıysa, yağmur ve don alttaki yumuşak taşı kemirdi; sağ kalan her parça, gitgide incelen kendi sütununun tepesinde asılı kaldı.

Burada kapak taşı alışılmadık ölçüde çatlaktı; bacaların, başka neredeyse hiçbir yerde görülmeyen çift ve üç başlarının nedeni bu. Hikâye de hâlâ sürüyor: başlık bir kez devrildi mi sütunu birkaç bin yıl içinde eriyip gider. Yani buradaki bacalar hâlâ hem yitiriliyor hem yeniden doğuyor. İnsanlar, 313'te Hristiyanlık serbest kalır kalmaz geldi: konilerde yalnızlık arayan münzeviler.

Yüzyıllar sonra alttaki bereketli toprak bir Osmanlı paşasının bağı oldu; Paşabağ adı da zaten bundan ibaret. Bacaların arasında bugün de bağlar, kayısı ağaçları büyür ve 1985'ten beri bütün vadi, UNESCO listesindeki Göreme peyzajının içinde koruma altında.

Gezerken dört şey arayın. Birincisi, vadinin ortasına yakın, o meşhur üç başlı baca: içine Aziz Simeon'a adanmış küçük bir şapel oyulmuştur; yukarısında, dar bir bacadan çıkılan, yerden metrelerce yüksekteki inziva hücresi durur. Oyma basamaklar aşınıp cilalanmış; ağır alın. İkincisi, konilerin arasından geçen bağ sıraları ve kayısı ağaçları; baharda aralarında toprağı yoklayan ibibikler.

Üçüncüsü, daha yakın tarihten bir ayrıntı: jandarma yıllarca, bacalardan birinin içine oyulmuş bir gözetleme karakolu tuttu; herhalde dünyanın en şirin karakollarından biriydi. Dördüncüsü de yerin dokunuşu: elinizi bir kulenin serin, pütürlü böğrüne koyun; münzevilerin basit demir aletlerle işlediği aynı yumuşak taş. Bu sırada kaya güvercinleri oyuk bacalara girip çıkar, kerkenezler kulelerin arasındaki açıklıkta avlanır.

Bütün bunların ardındaki aziz, Kapadokya'yı hiç görmedi. Simeon Stilit, beşinci yüzyılda yaşamış Suriyeli bir zahitti; ermişliğinin, kerametlerinin ünü öyle yayıldı ki kalabalıklardan yukarı kaçtı ve ömrünü bir sütunun tepesinde tamamladı. Buradaki keşişler onu örnek aldı.

Doğanın hazır sütunlarına, bacaların yukarılarına oyulmuş hücrelere çekildiler; köylüler kulelerin dibine yiyecek, su bırakır, küçücük pencerelerden yukarı uzatırdı. Bütün dünyayı, gökyüzünde bir odayla takas etmiş adamlara. Rivayete göre üç başlı bacanın münzevisi aşağıya pek seyrek iner; sonra yine rüzgârla güvercinlerin arasındaki yalnızlığına tırmanırmış.

Burası Kapadokya'nın en çok fotoğraflanan köşelerinden biridir; durgun sabahlarda Göreme yakınından kalkan balonlar bu gökyüzünden de süzülür. Yine de hiçbir fotoğraf ne ölçeğini tam tutturur ne de tur kafileleri arasındaki o sessizliği; yalnız rüzgârın kımıldadığı anları. Kızılçukur patikaları da, oyuk köy Zelve de yol üstünde, yakında. Hazır olduğunuzda paşanın bağından ağır ağır geçin; şapkalı taş cemaat sizi uğurlasın. Yolunuz açık olsun.

У невеликій долині, що відкривається перед вами, зібралися чи не найдивніші скелі на Землі. Бліді вежі заввишки десять і п'ятнадцять метрів здіймаються просто з виноградника, і кожна носить капелюх: один, два, а часом і три брилі темнішого каменю, покладені зверху, наче стос, залишений велетнем.

Це Пашабаг, Долина монахів, і всередині найвищої з цих веж, високо над землею, колись жив самітник — так близько до неба, що їжу йому подавали крізь віконце.

Рецепт цих веж записано мільйони років тому, коли вулкани на обрії поховали цю землю під м'яким попелом, а тоді запечатали її тонкою покришкою твердішої, спеченої породи. Там, де тверда шапка тріскалася, дощ і мороз вигризали м'який камінь під нею, лишаючи кожен уцілілий уламок на власному стовпі, що поволі тоншає.

Тут покривний шар був потрісканий надзвичайно, і ось чому стільки тутешніх камінних веж носять подвійні й потрійні голови, яких майже ніде більше немає. І ця історія ще триває: щойно шапка падає, її колона сточується за якихось кілька тисяч років, тож каміни тут і досі гинуть і народжуються. Ви дивитеся не на пам'ятник, а на мить дуже довгої роботи, яка ще не скінчилася.

Люди прийшли невдовзі після того, як 313 року християнство стало законним: самітники шукали усамітнення в конусах, а століттями пізніше родюча земля внизу стала виноградником османського паші, і саме це, і тільки це, означає Пашабаг. Лози й абрикосові дерева ростуть між камінами донині, а з 1985 року вся долина під охороною у складі краєвиду Ґьореме, внесеного до списку ЮНЕСКО.

Тепер знайдіть тут чотири речі. Спершу, ближче до середини долини, — знаменитий камін із трьома головами: у ньому вирізано маленьку каплицю святого Симеона, а вище, куди веде вузька шахта, — келію самітника, почеплену за багато метрів від землі. Вирубані сходинки витерті до гладкого, тож ідіть ними повільно. По-друге — ряди винограду й абрикоси поміж конусами, де навесні длубаються в землі одуди.

По-третє — шматок новішої історії: роками місцева жандармерія тримала спостережний пост, вирубаний в одному з камінів, певно, один з наймальовничіших поліційних постів у світі.

І по-четверте — доторк цього місця: покладіть долоню на прохолодний шорсткий бік вежі, на той самий м'який камінь, що його самітники обробляли простим залізним знаряддям, поки дикі голуби шмигають у порожнисті каміни, а боривітри полюють на відкритому між вежами.

Святий, що стоїть за всім цим, ніколи не бачив Каппадокії. Симеон Стовпник був сирійським аскетом п'ятого століття, який став таким славним праведником і чудотворцем, що втік від юрби вгору і дожив свої роки на вершку стовпа. Тутешні монахи взяли його за взірець.

Вони усамітнювалися в келіях, видовбаних високо всередині камінів, цих готових стовпів самої природи, а селяни лишали їжу й воду біля підніжжя веж, подаючи їх крізь крихітні віконця людям, які виміняли цілий світ на кімнату в небі. Переказ каже, що відлюдник триголового каміна спускався лише зрідка, і знову ліз угору, до своєї самоти серед вітру й голубів.

Це один з найбільш фотографованих куточків Каппадокії, тихими ранками сюди допливають і повітряні кулі, запущені під Ґьореме, і все ж жодне фото не передає ні його масштабу, ні його тиші між туристичними групами, коли рухається тільки вітер. Стежки Червоної долини й порожнисте село Зельве лежать зовсім поруч при дорозі. А коли будете готові, пропливіть далі крізь виноградник паші, і хай кам'яна громада в капелюхах вас проведе. Доброї дороги.